ЯРИНА ТОРОУС: «Молодь голосуватиме за своє майбутнє»

— Беручи приклад зі своєї мами, вчительки за професією, — розповідає четвертокурсниця Коломийського педколеджу Ярина Тороус, — я теж хочу навчати дітей. З кожним курсом у коледжі дедалі виразніше відчуваю, що мені до вподоби школа, допитливі малюки, яких потрібно знайомити з безмежною планетою Знань. У нашому закладі створено прекрасні умови для того, щоб і тут навчатися, оволодівати методикою викладання англійської мови в початкових класах, і поглиблювати знання в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника. Я, наприклад, паралельно навчаюся в університеті на другому курсі й не уявляю собі подальшого життя без англійської мови. 

Навчання забирає, по суті, весь час, тому не буду твердити, що активно цікавлюся передвиборним процесом і стежу за всіма дебатами навколо 25 жовтня. А кілька днів тому ми з дівчатами брали участь у традиційному фестивалі на честь Кирила Трильовського в центрі міста, виконували різні вправи, співали січових пісень. Як розповіли викладачі, на фестивалі було зібрано грошову допомогу нашим воїнам, пораненим під час боїв в АТО, 6.800 гривень. Ці кошти перерахували на потреби учасників АТО Миколи Капланчука, Дмитра Проня і Володимира Піварчука. Це свята справа — допомогти в біді воїнам, які пролили за нас кров.

Однак на вибори разом з батьками піду неодмінно, адже усвідомлюю, що від мого голосу також залежить якоюсь мірою моє майбутнє. Зуміємо обрати в місцеві ради відповідальних людей – життя навколо стане впорядкованішим; не зуміємо – нарікаймо на себе…

Так думаю не тільки я, але й багато моїх ровесників, які, як і я, вперше братимуть цього року участь у виборах. Ми розуміємо, що ці вибори значною мірою стосуються нас, молодих, нашого подальшого життя. Після 25 жовтня нас уже з повним правом можна буде вважати, так би мовити, повноцінними громадянами України – ми ж виконаємо свій перший серйозний громадянський обов’язок.

Коментар кандидата в депутати міської ради ВОЛОДИМИРА БОЙЦАНА:

— Ознайомився з короткими Ярининими роздумами й згадав своє перше в житті голосування. Далекий уже 1991 рік, мені 21, я студент історичного факультету Чернівецького тоді ще державного університету, навіть голова студентського профкому факультету. Оголошено референдум, на якому український народ мав би підтвердити своє прагнення жити не в імперії, а у вільній, демократичній державі, назва якої —Україна.

Навряд чи потрібно казати, як проголосували на референдумі і я,і  мої товариші. До реальної незалежності, відчували ми вже з настроїв і лекцій багатьох прорадянськи налаштованих викладачів, ще далеко, реальну незалежність доведеться виборювати нам, молодим. Проте ніхто з нас тоді й не уявляв собі, що шлях до незалежності буде настільки тернистим, через кров солдатів і сльози матерів. Недаремно хтось із політиків сказав, що великі питання в житті народів вирішуються залізом і кров’ю. Я переконався в цьому на собі, взявши участь в АТО. Та й чи тільки я…

Отже, кілька вражень про війну на сході країни. У батареї, де я служив, було багато молоді, вихідців з доброї половини України, особливо з правобережної. Різні психотипи, різні вікові категорії. Найстаршому з нас було 57, наймолодшому 21. Але всі за духом —тверді українці. Упевнений, що мої бойові побратими не помиляться і на цих виборах, проголосують з огляду на те, друг чи ворог держави прагне пробитися до влади.

Маю добру можливість також спостерігати за молодими людьми, викладаючи нині в політехнічному коледжі. Тому з повною відповідальністю заявляю, що не розумію тих, хто нарікає на сучасну молодь, бурчить, начебто вона якась не така, неправильна. Ні, більшість наших хлопців і дівчат активні, ставлять перед собою усвідомлену мету й наполегливо втілюють її в життя. У списку нашої Української Народної партії, до речі, також багато представників юні, адже ми свідомі того, що їм потрібно давати дорогу, нехай дерзають, підкорюють свої вершини.

Коментар кандидата в депутати міської ради ІРИНИ ЧУМАК:

— Важко судити про всю молодь, більш-менш об’єктивно я можу говорити хіба на основі спілкування зі своїми ровесниками, недавніми однокласниками із ЗОШ № 4 й одногрупниками з економіко-правового коледжу. Дехто з них зумів уже записати в свій актив перші життєві успіхи, випробовуючи себе чи то в органах місцевого самоврядування, чи то у відкритті власної справи, як-от кабінет візажу, чи то на полі юриспруденції, дехто ще тільки підбирається до того, щоб зрозуміти своє призначення у світі. Але що нас усіх єднає – це позитивне налаштування на вибори. На них потрібно однозначно йти, переконані мої ровесники, інакше ми ризикуємо просто забалакати необхідні країні реформи.

На собі відчуваю, що у ставленні старших людей до нас, молодих, є помітні зміни на краще. Обходимо тепер, наприклад, квартири виборців на окрузі, а це вулиці Сахарова, Яворницького, і з розмов їхніх власників робимо висновок, що люди покладають на нас певні надії. «Може, хоч ви щось зміните, бо навколо сама балаканина, а конкретних справ мало», —такими словами прощалися з нами мешканці кількох квартир. Я, звичайно, націлена на конкретні справи, хоча в глибині душі здається, що змінювати потрібно всю систему, бо навіть молоді й перспективні можуть погрузти в старій, корумпованій наскрізь системі.

Одна надія —що наше покоління виховане вже трохи інакше, ніж покоління наших батьків. Ми відчуваємо себе вільнішими, розкутішими, мобілізованішими на правильні орієнтири. Ось і з розповіді Ярини Тороус  випливає таке відчуття. Думаю, все буде добре, як запевняє ведуча одного телеканалу.

ВАСИЛЬ ЛИТВИНЮК: «Економлю на чому тільки можу»

— Вік мій уже похилий, - розповідає про себе В. Литвинюк, - недалеко й до вісімдесятки. Дружина померла, проживаю в однокімнатній квартирі на вулиці Бандери сам. Хочете знати, яке моє життя, як настрій? Добре, розповім. 

СТЕПАН АНДРІЇШИН: «За роки незалежності ми побачили, хто є хто»

—Як-то кажуть, я вже такий старий, що пам’ятаю, що таке Народний Рух, — розпочинає трохи жартома краєзнавець Степан Андріїшин. — Коломийська громада довірила мені репрезентувати її інтереси в ратуші на самих початках будівництва держави, тобто я був депутатом міської ради першого і другого демократичних скликань. Наскільки розумію тепер, з відстані прожитих років, це були серйозні люди, перші демократично обрані депутати, очолювані Володимиром Машталером, а пізніше Ігорем Довганюком.

 Серйозні й у тому розумінні, що про таке поняття, як корупція, не було тоді й мови. Лише наприкінці першої каденції в нас, депутатів, виникли стосовно неї певні підозри. Розпочиналася приватизація будівель, і ми засумнівалися були в її прозорості. Негайно ж створили депутатську групу «За довіру», серед ініціаторів якої був і я, поставили це питання, як мовиться, руба.

Наступне демократичне скликання вже не давало підстав сумніватися в недостатній порядності керманичів ратуші, тож потреба в діяльності групи відпала. До своїх обов’язків голови пан Довганюк, мушу сказати, ставився відповідально, дорожив думкою людей про себе. Нам, депутатам, працювати з ним було легко, залишається хіба пошкодувати, що про Ігоря Дмитровича нечасто чути в інформаційному просторі міста.

А взагалі-то я міг би дати коротку характеристику кожному міському голові часів незалежності, оскільки більшість із них знаю особисто. Та й не тільки я міг би дати таку характеристику, Коломия не аж так велика, щоб не знати очільників ратуші. За ці роки ми добре побачили, хто є хто, на що спроможний, чого вартує, чи вміє дбати, окрім своїх власних інтересів, і про інтереси громади. То що, цього разу не помилимося?

Просто права не маємо помилятися.

Коментар кандидата в депутати міської ради ГАЛИНИ ІНОМІСТОВОЇ:

— Пам’ятаю і я те перше справді революційне скликання, учасником якого був і пан Андріїшин. Патріотичний дух перших депутатів швидко передався всій Коломиї, навіть дітям. Мій малолітній син бігав записуватися в Молодий Рух, дочка активно підтримувала брата, обоє агітували й нас, домашніх. А хіба ми, дорослі, могли стояти осторонь у такий важливий час, коли країна виборює незалежність?!

Не без безпосередньої участі пана Андріїшина в місті взялися перейменовувати вулиці, названі на честь большевицьких вождів, які принесли нашому народові стільки горя. Я підтримувала цю акцію, бо негоже, щоб у Коломиї існувала вулиця Комсомольська чи тим паче Леніна. Наша вулиця Бетховена, правда, залишилася зі своєю старою назвою, хоча німецький композитор у місті над Прутом ніколи не перебував. Але це геній, не пара чкаловим-ждановим.

Сьогодні діти вже виросли, знайшли себе в житті. Обоє проживають у столиці України, дочка навчається в аспірантурі, повернулася недавно з міжнародного конгресу онкологів у Відні. Розповідають, приїжджаючи провідати маму з татом, що вихідці з Коломиї, які мешкають у Києві, тримаються свого гурту, зустрічаються на Львівській площі, в церкві отців-василіян.

Що можу сказати на це? Похвально. А поштовх до національного усвідомлення нашим дітям дали й такі патріотично наснажені депутати, як Степан Андріїшин.

Коментар кандидата в депутати міської ради ЛЮБОМИРА ЛУДЧАКА:

— Про пана Андріїшина знаю з книжок про наш край, автором яких він є. Так, не без цікавості прочитав його історичне дослідження «Коломия. 1939-1941». Там чимало сторінок присвячено виборам до Народних зборів у Львові, які відбулися 22 жовтня 1939-ого. Усе місто, кожне село, вулиця були поділені на т. зв. десятихатки, для кожної з них комісари призначили агітатора. Кілька разів на тиждень він збирав людей і втовкмачував їм у голови положення сталінської конституції. Лекції, фільми, пропагандистські семінари – все це було настільки обсотане лукавою брехнею, що мало хто з агітаторів спроможний був критично сприймати більшовицький дурман.

У день виборів нова влада доклала максимум зусиль, щоб домогтися бажаних для неї результатів. На дільницях, обвішаних портретами більшовицьких вождів, гірляндами зі смеречини й червоними прапорами, відбувалося урочисте дійство з патефоном, буфетом і навіть з солдатською гармонікою. Агітатори ще з передполудня обходили кожну квартиру, не тільки закликаючи мешканців до голосування, але й нагадували, що згідно з радянськими законами це їхній прямий обов’язок. У підсумку Коломийський повіт прозвітував, що участь у голосуванні взяло 96.8 відсотка осіб, з них за кандидатів проголосувало 96.9 відсотка.

Сьогодні це виглядає як дикунство. Уміймо ж оцінити те, що маємо, нарікаючи повсякчас на погану владу.

ЮРІЙ РУДКО : «Живу думками про Україну»

— Недавно я побував у Львові, — розповідає про себе голова Коломийської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Ю. Рудко, — на з’їзді своїх побратимів. Приємно було відчувати, що є ще в них бойовий дух, є наснага до праці, хоча вік уже, звичайно, дається взнаки. Приємно було мені також одержати Грамоту і Почесну відзнаку українських малолітніх політичних в’язнів за заслуги в національно-визвольних змаганнях і відновлення Незалежності. Вручив мені ці нагороди голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих і голова Львівської обласної організації Петро Франко.

ЧИ ОЗНАЧАТИМУТЬ ЗМІНИ В ГОЛОВНОМУ КАБІНЕТІ РАТУШІ, ЩО ЗМІНЮВАТИМЕТЬСЯ ВСЕ МІСТО?

Міський голова Ігор Слюзар про освіту, медицину, будівельні кооперативи і, звичайно ж, про вибори, на які дехто з коломиян не покладає особливих надій, а дехто вірить, що місто отримає «друге дихання».