ЮРІЙ РУДКО : «Живу думками про Україну»

— Недавно я побував у Львові, — розповідає про себе голова Коломийської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Ю. Рудко, — на з’їзді своїх побратимів. Приємно було відчувати, що є ще в них бойовий дух, є наснага до праці, хоча вік уже, звичайно, дається взнаки. Приємно було мені також одержати Грамоту і Почесну відзнаку українських малолітніх політичних в’язнів за заслуги в національно-визвольних змаганнях і відновлення Незалежності. Вручив мені ці нагороди голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих і голова Львівської обласної організації Петро Франко.

Змаганням за волю України я, можна сказати, присвятив себе змалечку. Народився в  родині греко-католицького священика біля Золочева, що на Львівщині, був членом підпільної юнацької організації ОУН-УПА, виконував особливі, часом дуже небезпечні  завдання.

1949-ого потрапив до рук енкаведистів, після чого мене чекало багаторічне позбавлення волі. Чи міг я не ставати замолоду на цей трагічний шлях? Стояти осторонь і спостерігати, як карається твій народ,  не було позицією ні мого батька, ні діда Івана Чернявського, відомого, до речі, раніше і в Коломиї правника, філателіста, одного із засновників Наукового товариства імені Тараса Шевченка, посла Австро-Угорського парламенту. Вони заклали в моїй душі те, що не стихає й досі, що примушує жити думками про рідний край, його теперішнє і майбутнє.

Проживаю я в Коломиї, відколи повернувся зі сталінських таборів і замешкав певний час у Запоріжжі, таки в дідовому будинку. Сам дід, вічна йому пам’ять, ще від 1959-ого спочиває на Монастирку, я ж, наскільки дозволяють сили, несу передану ним естафету далі. Хочу нагадати, що про таких, як я, юних націоналістів, гарно написав у повісті «Юнаки крицевої відваги» покійний уже Дмитро Гриньків.

 Сьогодні перед нами знову відповідальний момент – наближаються вибори до місцевих рад. Від них значною мірою буде залежати, наскільки успішно ми реформуватимемо країну знизу, просуватимемося по європейському шляху. Аналізую кандидатів на міського голову й бачу, що багато з них мають слабке уявлення про те, наскільки це відповідальна посада. Ні досвіду якоїсь адміністративної діяльності не мають, ні природних даних, щоб обіймати посаду міського голови…

Ми, політв’язні, на раді свого товариства визначилися з кандидатурою міського очільника, яку будемо підтримувати на виборах 25 жовтня. Це чинний голова Ігор Слюзар – патріот і рідного міста, й держави в цілому, людина з досвідом управлінської діяльності, зрештою,культурна, толерантна людина. 

Коментар кандидата в депутати міської ради ПЕТРА РУДНИЦЬКОГО:

— Глибокої нашої пошани заслуговують люди, які не побоялися стати на прю з таким сильним ворогом, як Сталін. Завжди, коли чую їхні виступи, бачу їх, згадується мені й наша родина, а виростав я в Обертині. Тато мій хоч і не належав до патріотичних організацій, проте чоловіком був національно свідомим. Малював нам, малим, тризуб і розповідав, що так виглядає споконвічний герб українців. Лишень борони вас Боже, напоучував, показувати це комусь поза хатою, бо маю вас трьох синів і не хочу сидіти в криміналі. Знали ми змалечку й «Ще не вмерла Україна», хоча також не сміли хвалитися цими знаннями перед чужими людьми.

Запам’ятав я одну історію, що її розповів якось тато про свого стрийка. Той узявся 1918-ого організовувати в Обертині добровольців на фронт з поляками. Агітацію провадив коло церкви, пояснював народові, що постала нарешті Україна, але треба йти боронити край. «А де твої хлопці?» — почув від гурту під церквою. «Як то де? —обурився стрийко. —Воюють у Львові!» — «В якому Львові?! —засміялися люди. —Доїхали твої хлопці до Коршева і втекли, шукай їх удома».

Стрийко — додому, шукає —нема нікого. Він тоді до жінки, а та й призналася, що сини сховалися в комінку. Витягнув звідти, добре їх набив і змусив поїхати разом з ним до Львова. Бо чого це поляки летять до Львова на перший клич, а українці ховаються по комінках?! Так вони всі, тато з синами, і загинули у Львові за Україну.

Пригадую ще, як ми вперше вивісили синьо-жовтий прапор на конторою райоб’єднання «Сільгоспхімія». Союз іще не розвалився, у Коломиї керував усім міськком компартії, проте меліоратори вже вивісили були в себе національний прапор. Мене це, признаюся, трохи зачепило, що не ми перші. Отож їду на чергову нараду в місто й кажу головному економістові Миколі Томенчуку, щоб як повернуся з наради, наш прапор уже висів. Микола постарався, зробив усе як слід. Я повертаюся, а назустріч біжить переляканий мій заступник родом з Житомирщини й майже кричить: «Біда в нас сталася, бандерівський прапор повісили!» —«Це ж наш національний прапор, яка це біда», — пояснюю заступникові. А він, бідний, стоїть і не знає, що й казати на мої слова. Отакі були часи…

Коментар кандидата в депутати міськради ДАРИНИ МАРЦІНОВСЬКОЇ:

—Долі багатьох західноукраїнських родин тісно переплелися з визвольними змаганнями, здебільшого це трагічні долі. Взяти мою родину. 

Мій дід Лонгин Телюк, тобто материн батько, був активним діячем ОУН. Родом він зі Львова, знаю, що народився в багатодітній сім’ї. Зумів здобути добру освіту, вчителював, директорував у школі в Заліщиках. Коли 1944-ого прийшли на нашу землю червонозоряні «визволителі», діда пішки вели зі Снятина до Чорткова, щоб, як він думав, судити. Мав можливість втекти, однак не скористався нею, мабуть, хотів показати себе перед окупантами цивілізованою людиною. У Чорткові його, 33-річного, без суду й слідства розстріляли. На самого Миколая, 1944-ого. Де могила – досі ніхто з нас не знає.

Бабця, його дружина, закінчила Львівський учительський інститут, була членкинею «Просвіти», як і чоловік, учителювала. Ходила до Чорткова питати про долю арештанта, їй сказали: «Єво вислалі на Сібірь, ждітє пісьма». Так вона й чекала до 1958-ого, поки не з’ясувалася жорстока правда. Бабця заміж уже не виходила, прожила в Коломиї до глибокої старості, три роки бракувало, щоб відзначити сторіччя. Хоча діда так і досі ніхто не реабілітував, немає, кажуть, жодних доказів, що розстріляли енкаведисти. З Америки навіть священик зголошувався приїхати й дати потрібні свідчення, та цікавості це в органів не викликало.

Тому таке авторитетне для мене покоління, що здобувало державу в дуже складних умовах. Вони багато пережили, багато бачили, добре орієнтуються в теперішніх реаліях. Шаную їхню думку й сама схиляюся до неї.