—Як-то кажуть, я вже такий старий, що пам’ятаю, що таке
Народний Рух, — розпочинає трохи жартома краєзнавець Степан Андріїшин.
— Коломийська громада довірила мені репрезентувати її інтереси в ратуші на самих
початках будівництва держави, тобто я був депутатом міської ради першого і
другого демократичних скликань. Наскільки розумію тепер, з відстані прожитих
років, це були серйозні люди, перші демократично обрані депутати, очолювані
Володимиром Машталером, а пізніше Ігорем Довганюком.
Серйозні й у тому розумінні, що про таке поняття, як
корупція, не було тоді й мови. Лише наприкінці першої каденції в нас,
депутатів, виникли стосовно неї певні підозри. Розпочиналася приватизація
будівель, і ми засумнівалися були в її прозорості. Негайно ж створили
депутатську групу «За довіру», серед ініціаторів якої був і я, поставили це
питання, як мовиться, руба.
Наступне демократичне скликання вже не давало підстав
сумніватися в недостатній порядності керманичів ратуші, тож потреба в
діяльності групи відпала. До своїх обов’язків голови пан Довганюк, мушу
сказати, ставився відповідально, дорожив думкою людей про себе. Нам, депутатам,
працювати з ним було легко, залишається хіба пошкодувати, що про Ігоря
Дмитровича нечасто чути в інформаційному просторі міста.
А взагалі-то я міг би дати коротку характеристику кожному
міському голові часів незалежності, оскільки більшість із них знаю особисто. Та
й не тільки я міг би дати таку характеристику, Коломия не аж так велика, щоб не
знати очільників ратуші. За ці роки ми добре побачили, хто є хто, на що
спроможний, чого вартує, чи вміє дбати, окрім своїх власних інтересів, і про
інтереси громади. То що, цього разу не помилимося?
Просто права не маємо помилятися.
Коментар кандидата в депутати міської ради ГАЛИНИ ІНОМІСТОВОЇ:
— Пам’ятаю
і я те перше справді революційне скликання, учасником якого був і пан
Андріїшин. Патріотичний дух перших депутатів швидко передався всій Коломиї, навіть
дітям. Мій малолітній син бігав записуватися в Молодий Рух, дочка активно
підтримувала брата, обоє агітували й нас, домашніх. А хіба ми, дорослі, могли
стояти осторонь у такий важливий час, коли країна виборює незалежність?!
Не без безпосередньої участі пана Андріїшина в місті взялися
перейменовувати вулиці, названі на честь большевицьких вождів, які принесли
нашому народові стільки горя. Я підтримувала цю акцію, бо негоже, щоб у Коломиї
існувала вулиця Комсомольська чи тим паче Леніна. Наша вулиця Бетховена,
правда, залишилася зі своєю старою назвою, хоча німецький композитор у місті над
Прутом ніколи не перебував. Але це геній, не пара чкаловим-ждановим.
Сьогодні діти вже виросли, знайшли себе в житті. Обоє
проживають у столиці України, дочка навчається в аспірантурі, повернулася
недавно з міжнародного конгресу онкологів у Відні. Розповідають, приїжджаючи
провідати маму з татом, що вихідці з Коломиї, які мешкають у Києві, тримаються
свого гурту, зустрічаються на Львівській площі, в церкві отців-василіян.
Що можу сказати на це? Похвально. А поштовх до національного
усвідомлення нашим дітям дали й такі патріотично наснажені депутати, як Степан
Андріїшин.
Коментар кандидата в депутати міської ради ЛЮБОМИРА ЛУДЧАКА:
— Про пана Андріїшина знаю з книжок про наш край, автором
яких він є. Так, не без цікавості прочитав його історичне дослідження «Коломия.
1939-1941». Там чимало сторінок присвячено виборам до Народних зборів у Львові,
які відбулися 22 жовтня 1939-ого. Усе місто, кожне село, вулиця були поділені
на т. зв. десятихатки, для кожної з них комісари призначили агітатора. Кілька
разів на тиждень він збирав людей і втовкмачував їм у голови положення
сталінської конституції. Лекції, фільми, пропагандистські семінари – все це
було настільки обсотане лукавою брехнею, що мало хто з агітаторів спроможний
був критично сприймати більшовицький дурман.
У день виборів нова влада доклала максимум зусиль, щоб
домогтися бажаних для неї результатів. На дільницях, обвішаних портретами
більшовицьких вождів, гірляндами зі смеречини й червоними прапорами,
відбувалося урочисте дійство з патефоном, буфетом і навіть з солдатською
гармонікою. Агітатори ще з передполудня обходили кожну квартиру, не тільки
закликаючи мешканців до голосування, але й нагадували, що згідно з радянськими
законами це їхній прямий обов’язок. У підсумку Коломийський повіт прозвітував,
що участь у голосуванні взяло 96.8 відсотка осіб, з них за кандидатів
проголосувало 96.9 відсотка.
Сьогодні це виглядає як дикунство. Уміймо ж оцінити те, що
маємо, нарікаючи повсякчас на погану владу.
Немає коментарів:
Дописати коментар