ЯРИНА ТОРОУС: «Молодь голосуватиме за своє майбутнє»

— Беручи приклад зі своєї мами, вчительки за професією, — розповідає четвертокурсниця Коломийського педколеджу Ярина Тороус, — я теж хочу навчати дітей. З кожним курсом у коледжі дедалі виразніше відчуваю, що мені до вподоби школа, допитливі малюки, яких потрібно знайомити з безмежною планетою Знань. У нашому закладі створено прекрасні умови для того, щоб і тут навчатися, оволодівати методикою викладання англійської мови в початкових класах, і поглиблювати знання в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника. Я, наприклад, паралельно навчаюся в університеті на другому курсі й не уявляю собі подальшого життя без англійської мови. 

Навчання забирає, по суті, весь час, тому не буду твердити, що активно цікавлюся передвиборним процесом і стежу за всіма дебатами навколо 25 жовтня. А кілька днів тому ми з дівчатами брали участь у традиційному фестивалі на честь Кирила Трильовського в центрі міста, виконували різні вправи, співали січових пісень. Як розповіли викладачі, на фестивалі було зібрано грошову допомогу нашим воїнам, пораненим під час боїв в АТО, 6.800 гривень. Ці кошти перерахували на потреби учасників АТО Миколи Капланчука, Дмитра Проня і Володимира Піварчука. Це свята справа — допомогти в біді воїнам, які пролили за нас кров.

Однак на вибори разом з батьками піду неодмінно, адже усвідомлюю, що від мого голосу також залежить якоюсь мірою моє майбутнє. Зуміємо обрати в місцеві ради відповідальних людей – життя навколо стане впорядкованішим; не зуміємо – нарікаймо на себе…

Так думаю не тільки я, але й багато моїх ровесників, які, як і я, вперше братимуть цього року участь у виборах. Ми розуміємо, що ці вибори значною мірою стосуються нас, молодих, нашого подальшого життя. Після 25 жовтня нас уже з повним правом можна буде вважати, так би мовити, повноцінними громадянами України – ми ж виконаємо свій перший серйозний громадянський обов’язок.

Коментар кандидата в депутати міської ради ВОЛОДИМИРА БОЙЦАНА:

— Ознайомився з короткими Ярининими роздумами й згадав своє перше в житті голосування. Далекий уже 1991 рік, мені 21, я студент історичного факультету Чернівецького тоді ще державного університету, навіть голова студентського профкому факультету. Оголошено референдум, на якому український народ мав би підтвердити своє прагнення жити не в імперії, а у вільній, демократичній державі, назва якої —Україна.

Навряд чи потрібно казати, як проголосували на референдумі і я,і  мої товариші. До реальної незалежності, відчували ми вже з настроїв і лекцій багатьох прорадянськи налаштованих викладачів, ще далеко, реальну незалежність доведеться виборювати нам, молодим. Проте ніхто з нас тоді й не уявляв собі, що шлях до незалежності буде настільки тернистим, через кров солдатів і сльози матерів. Недаремно хтось із політиків сказав, що великі питання в житті народів вирішуються залізом і кров’ю. Я переконався в цьому на собі, взявши участь в АТО. Та й чи тільки я…

Отже, кілька вражень про війну на сході країни. У батареї, де я служив, було багато молоді, вихідців з доброї половини України, особливо з правобережної. Різні психотипи, різні вікові категорії. Найстаршому з нас було 57, наймолодшому 21. Але всі за духом —тверді українці. Упевнений, що мої бойові побратими не помиляться і на цих виборах, проголосують з огляду на те, друг чи ворог держави прагне пробитися до влади.

Маю добру можливість також спостерігати за молодими людьми, викладаючи нині в політехнічному коледжі. Тому з повною відповідальністю заявляю, що не розумію тих, хто нарікає на сучасну молодь, бурчить, начебто вона якась не така, неправильна. Ні, більшість наших хлопців і дівчат активні, ставлять перед собою усвідомлену мету й наполегливо втілюють її в життя. У списку нашої Української Народної партії, до речі, також багато представників юні, адже ми свідомі того, що їм потрібно давати дорогу, нехай дерзають, підкорюють свої вершини.

Коментар кандидата в депутати міської ради ІРИНИ ЧУМАК:

— Важко судити про всю молодь, більш-менш об’єктивно я можу говорити хіба на основі спілкування зі своїми ровесниками, недавніми однокласниками із ЗОШ № 4 й одногрупниками з економіко-правового коледжу. Дехто з них зумів уже записати в свій актив перші життєві успіхи, випробовуючи себе чи то в органах місцевого самоврядування, чи то у відкритті власної справи, як-от кабінет візажу, чи то на полі юриспруденції, дехто ще тільки підбирається до того, щоб зрозуміти своє призначення у світі. Але що нас усіх єднає – це позитивне налаштування на вибори. На них потрібно однозначно йти, переконані мої ровесники, інакше ми ризикуємо просто забалакати необхідні країні реформи.

На собі відчуваю, що у ставленні старших людей до нас, молодих, є помітні зміни на краще. Обходимо тепер, наприклад, квартири виборців на окрузі, а це вулиці Сахарова, Яворницького, і з розмов їхніх власників робимо висновок, що люди покладають на нас певні надії. «Може, хоч ви щось зміните, бо навколо сама балаканина, а конкретних справ мало», —такими словами прощалися з нами мешканці кількох квартир. Я, звичайно, націлена на конкретні справи, хоча в глибині душі здається, що змінювати потрібно всю систему, бо навіть молоді й перспективні можуть погрузти в старій, корумпованій наскрізь системі.

Одна надія —що наше покоління виховане вже трохи інакше, ніж покоління наших батьків. Ми відчуваємо себе вільнішими, розкутішими, мобілізованішими на правильні орієнтири. Ось і з розповіді Ярини Тороус  випливає таке відчуття. Думаю, все буде добре, як запевняє ведуча одного телеканалу.

ВАСИЛЬ ЛИТВИНЮК: «Економлю на чому тільки можу»

— Вік мій уже похилий, - розповідає про себе В. Литвинюк, - недалеко й до вісімдесятки. Дружина померла, проживаю в однокімнатній квартирі на вулиці Бандери сам. Хочете знати, яке моє життя, як настрій? Добре, розповім. 

СТЕПАН АНДРІЇШИН: «За роки незалежності ми побачили, хто є хто»

—Як-то кажуть, я вже такий старий, що пам’ятаю, що таке Народний Рух, — розпочинає трохи жартома краєзнавець Степан Андріїшин. — Коломийська громада довірила мені репрезентувати її інтереси в ратуші на самих початках будівництва держави, тобто я був депутатом міської ради першого і другого демократичних скликань. Наскільки розумію тепер, з відстані прожитих років, це були серйозні люди, перші демократично обрані депутати, очолювані Володимиром Машталером, а пізніше Ігорем Довганюком.

 Серйозні й у тому розумінні, що про таке поняття, як корупція, не було тоді й мови. Лише наприкінці першої каденції в нас, депутатів, виникли стосовно неї певні підозри. Розпочиналася приватизація будівель, і ми засумнівалися були в її прозорості. Негайно ж створили депутатську групу «За довіру», серед ініціаторів якої був і я, поставили це питання, як мовиться, руба.

Наступне демократичне скликання вже не давало підстав сумніватися в недостатній порядності керманичів ратуші, тож потреба в діяльності групи відпала. До своїх обов’язків голови пан Довганюк, мушу сказати, ставився відповідально, дорожив думкою людей про себе. Нам, депутатам, працювати з ним було легко, залишається хіба пошкодувати, що про Ігоря Дмитровича нечасто чути в інформаційному просторі міста.

А взагалі-то я міг би дати коротку характеристику кожному міському голові часів незалежності, оскільки більшість із них знаю особисто. Та й не тільки я міг би дати таку характеристику, Коломия не аж так велика, щоб не знати очільників ратуші. За ці роки ми добре побачили, хто є хто, на що спроможний, чого вартує, чи вміє дбати, окрім своїх власних інтересів, і про інтереси громади. То що, цього разу не помилимося?

Просто права не маємо помилятися.

Коментар кандидата в депутати міської ради ГАЛИНИ ІНОМІСТОВОЇ:

— Пам’ятаю і я те перше справді революційне скликання, учасником якого був і пан Андріїшин. Патріотичний дух перших депутатів швидко передався всій Коломиї, навіть дітям. Мій малолітній син бігав записуватися в Молодий Рух, дочка активно підтримувала брата, обоє агітували й нас, домашніх. А хіба ми, дорослі, могли стояти осторонь у такий важливий час, коли країна виборює незалежність?!

Не без безпосередньої участі пана Андріїшина в місті взялися перейменовувати вулиці, названі на честь большевицьких вождів, які принесли нашому народові стільки горя. Я підтримувала цю акцію, бо негоже, щоб у Коломиї існувала вулиця Комсомольська чи тим паче Леніна. Наша вулиця Бетховена, правда, залишилася зі своєю старою назвою, хоча німецький композитор у місті над Прутом ніколи не перебував. Але це геній, не пара чкаловим-ждановим.

Сьогодні діти вже виросли, знайшли себе в житті. Обоє проживають у столиці України, дочка навчається в аспірантурі, повернулася недавно з міжнародного конгресу онкологів у Відні. Розповідають, приїжджаючи провідати маму з татом, що вихідці з Коломиї, які мешкають у Києві, тримаються свого гурту, зустрічаються на Львівській площі, в церкві отців-василіян.

Що можу сказати на це? Похвально. А поштовх до національного усвідомлення нашим дітям дали й такі патріотично наснажені депутати, як Степан Андріїшин.

Коментар кандидата в депутати міської ради ЛЮБОМИРА ЛУДЧАКА:

— Про пана Андріїшина знаю з книжок про наш край, автором яких він є. Так, не без цікавості прочитав його історичне дослідження «Коломия. 1939-1941». Там чимало сторінок присвячено виборам до Народних зборів у Львові, які відбулися 22 жовтня 1939-ого. Усе місто, кожне село, вулиця були поділені на т. зв. десятихатки, для кожної з них комісари призначили агітатора. Кілька разів на тиждень він збирав людей і втовкмачував їм у голови положення сталінської конституції. Лекції, фільми, пропагандистські семінари – все це було настільки обсотане лукавою брехнею, що мало хто з агітаторів спроможний був критично сприймати більшовицький дурман.

У день виборів нова влада доклала максимум зусиль, щоб домогтися бажаних для неї результатів. На дільницях, обвішаних портретами більшовицьких вождів, гірляндами зі смеречини й червоними прапорами, відбувалося урочисте дійство з патефоном, буфетом і навіть з солдатською гармонікою. Агітатори ще з передполудня обходили кожну квартиру, не тільки закликаючи мешканців до голосування, але й нагадували, що згідно з радянськими законами це їхній прямий обов’язок. У підсумку Коломийський повіт прозвітував, що участь у голосуванні взяло 96.8 відсотка осіб, з них за кандидатів проголосувало 96.9 відсотка.

Сьогодні це виглядає як дикунство. Уміймо ж оцінити те, що маємо, нарікаючи повсякчас на погану владу.

ЮРІЙ РУДКО : «Живу думками про Україну»

— Недавно я побував у Львові, — розповідає про себе голова Коломийської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Ю. Рудко, — на з’їзді своїх побратимів. Приємно було відчувати, що є ще в них бойовий дух, є наснага до праці, хоча вік уже, звичайно, дається взнаки. Приємно було мені також одержати Грамоту і Почесну відзнаку українських малолітніх політичних в’язнів за заслуги в національно-визвольних змаганнях і відновлення Незалежності. Вручив мені ці нагороди голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих і голова Львівської обласної організації Петро Франко.

ЧИ ОЗНАЧАТИМУТЬ ЗМІНИ В ГОЛОВНОМУ КАБІНЕТІ РАТУШІ, ЩО ЗМІНЮВАТИМЕТЬСЯ ВСЕ МІСТО?

Міський голова Ігор Слюзар про освіту, медицину, будівельні кооперативи і, звичайно ж, про вибори, на які дехто з коломиян не покладає особливих надій, а дехто вірить, що місто отримає «друге дихання».

Парадокси люстрації в Національній академії СБ України - Звернення офіцерів Служби безпеки України

Як би не страшно було визнати, але на сьогодні цілковитого перезавантаження чи не найголовнішого органа, що забезпечує державну безпеку України, таки не відбулося. 

Хоч Революція гідності не тільки вселила надію у зміни на краще, але й змінила нас, а російська агресія не просто не налякала, а суттєво збільшила патріотичні настрої, та особливо небезпечним залишається  зволікання з кадровими змінами у державних структурах країни.

Однією з таких небезпек є т.в.о. ректора Національної академії СБУ Іван Іванович Мусієнко, що був призначений на посаду колишнім головою СБУ Олександром Якименком, за злочинним наказом якого була спланована організація масових убивств людей під час масових акцій протесту в Києві.