Віталій Комар: «Ті, хто засуджують дії військових на сході, просто не мають уявлення, що таке війна…»

Менше місяця тому бійці батальйону територіальної оборони «Прикарпаття» повернулися на місце дислокації для доукомплектування. 23 серпня їх обстріляли з мінометів і «Градів», після чого колони російських танків перетнули український кордон. Розуміючи, що оборонятися нема чим, комбат Віталій Комар наказав відступати. Уже через годину на місці блокпостів 5 батальйону стояли російські війська. Із цього часу в медіа почали з’являтися закиди про дезертирство на адресу наших бійців. Наразі проти командира батальйону «Прикарпаття» порушено кримінальну справу. Тривають судові слухання, тому деталі слідства не розголошуються. Своїми роздумами про війну та мир Віталій Комар поділився із журналістами газети «Вік».


Віталій Комар народився у Ціневі Рожнятівського району. Закінчив Кам’янець-Подільське військове училище. Після 22 років служби вийшов на пенсію. Виховує доньку. 11 травня 2014 року очолив 5 батальйон територіальної оборони «Прикарпаття».


— Що спонукало Вас узяти на себе відповідальність за новостворений батальйон?
— Я – людина військова. Якби не прийняв керівництво батальйоном, то пішов би офіцером на схід. Відчуваю відповідальність за кожного свого бійця. У травні це були звичайні хлопці, яким не треба чужих земель, великої політики чи адреналіну. Вони їхали виконувати наказ – захищати Батьківщину. Мало хто з них мав досвід у бойових діях. Тому перша смерть у перший же тиждень в зоні АТО стала для нас великим потрясінням. Пам’ятаю той дощовий ранок. Ми поїхали з начальником штабу Юрієм Бараном по блокпостах. Коли повертались, почався обстріл. Юра був від мене праворуч – метрів двадцять…
Лічені секунди: вистріл у скроню і все… Я веду до того, що там кожна хвилина – це небезпека. Обстрілювали нас і вночі, і на світанку, і серед дня. Задачею було тримати територію. Стояли, як могли.

— Чи були проблеми з матеріальним забезпеченням бійців батальйону?
— На перших порах так. Не у всіх був особистий захист: бронежилети, каски. З продовольством проблем не було. Громадськість області, самооборона Коломиї, Франківська, Городенки та інших міст дуже допомагали нам. Приїзд земляків завжди підіймав бойовий дух. Віктор Анушкевичус та Ігор Слюзар – міські голови Івано-Франківська та Коломиї – відвідували нас разом із самооборонівціями. Такі речі переконували, що ми не самі. Від імені всіх хлопців хочу подякувати прикарпатцям за підтримку, моральну і матеріальну.
Ще раз переконався, що громада – великий чоловік. Повертаючись до питання про матеріальне забезпечення, мушу сказати, що все ж таки найбільшою була проблема з важким озброєнням.

— Якби батальйон мав хоча б третину потрібної важкої зброї, чи відступили б ви?
— Звісно ж ні! Ті, хто засуджують дії військових на сході, просто не мають уявлення, що таке війна… Легко судити про АТО, переглядаючи новини, карти, відео. Відчути це на собі – зовсім інше. Війна нас згуртувала: і хлопців 5 батальйону, й українців загалом. Прикро, що деякі міста і села Донбасу змінили свою думку про Україну тільки після гіркого досвіду сепаратистської окупації. А насправді там – на сході – люди живуть дуже бідно.
Вони настільки втомилися боротися за більш-менш нормальні умови життя, що шукають хоч якийсь вихід. Місцеві хлопчаки чекали нас кожного ранку біля колонки з водою, бо знали, що ми принесемо їм згущене молоко. А тим часом їхні ровесники зливали сепаратистам все, що знали про українські війська… Люди часто впадають у крайнощі від розпачу.

— Які можливі варіанти виходу із цієї безглуздої війни?
— Хотілося б вірити, що з Кремлем можна домовитися, вирішити проблеми дипломатично. Але всі ці «мирні коридори», присутність регулярних військ на нашій території,
ці гуманітарні конвої та провокації не залишають нам надії на мир. Якщо не буде можливості домовитися, то треба озброюватися до зубів і захищатися.